Військовий конфлікт в Україні продовжується. На тлі загальнонародної трагедії українці відкидають розбіжності та поєднуються перед загрозою своїй національної ідентичності та фізичному існуванню: утворюються стихійні спільноти взаємодопомоги, волонтерська ініціатива зашкалює. Проте закони ринкової конкуренції беруть своє навіть у такій страшній ситуації. На тлі військових дій місцева українська влада веде свою війну – війну за айтівців.

ІТ в Україні на момент початку бойових дій називали новим локомотивом економіки. І це не дивно: на тлі занепаду багатьох галузей народного господарства IT зростає і з кожним роком нарощує виторг. Так, тільки в 2021 році обсяг експорту IT-послуг склав $6,8 мільярдів, що становить майже 3% ВВП країни. Зрозуміло, що такі показники дають місцевій владі підстави утримувати та розвивати IT-інфраструктуру у своєму регіоні, адже для них це означає стабільні відрахування до бюджету. З цією метою за останні 7 років у Львові, Луцьку, Черкасах, Одесі, Києві та інших містах було створено IT-кластери – громадські організації, які об’єднують бізнес, освіту та місцеву владу.

З самого початку кластери створювалися задля протистояння стихійній конкуренції ринку праці. За словами Олександра Колба, бізнесмена та співзасновника IT кластеру в Харкові, який є найбільшим у країні, це об’єднання створювалося у 2015 році, у тому числі для того, щоб «щоб забезпечити в місті умови, завдяки яким спеціалісти б не виїжджали» на тлі ескалації конфлікту на сході України. Тоді загроза бізнесу виходила не лише від військових дій у сусідніх Луганській та Донецькій областях, а й від західних регіонів, які «казали, що «в нашому регіоні безпечно, переїжджайте до нас» тощо», тим самим намагаючись переманити IT-фахівців та компанії до себе.

З початком повномасштабних військових дій старі проблеми заявили про себе з новою силою. Військовий конфлікт призвів до масового відтоку айтівців із кризових регіонів. Згідно з опитуванням, проведеним серед 7 тис. працівників, на кінець березня приблизно 60% з них залишили свої оселі і переїхали у безпечніші місця. При цьому лише 14% виїхали за кордон, а 46% перемістилися всередині країни. Згідно зі статистикою, найбільше айтівців переїхало у Львівську, Закарпатську та Івано-Франківську області. При цьому виїжджали вони найчастіше з Харкова, Чернігова та Києва.

З кінця лютого в Україні оголосили загальну мобілізацію. Для тих співробітників, які не вирушили служити на фронт добровільно, гостро постало питання про службу в армії. Багато переселенців до західних регіонів зіткнулися з агресивною мобілізаційною кампанією. Чоловіків виловлювали на вулиці та вручали повістки у військкомат, де потім записували у призовники, незважаючи на довідки про непридатність та невідповідність черзі мобілізації. Були випадки відправлення на передову зовсім недосвідчених призовників, які пройшли лише п’ятиденну підготовку. Особливо погану репутацію собі заробило Закарпаття, куди, за офіційними підрахунками на середину квітня, переїхало понад 35 тис. айтівців.

Всі ці реальні та вигадані випадки породили атмосферу тривоги та паніки. Люди, що бігли поспіхом з-під вогню ворожої артилерії та літаків, потрапляли в полум’я агресивної та нерозбірливої ​​мобілізації. На цьому фоні комбінатори із Закарпатської обласної адміністрації оголосили, що «бізнес, який переміститься та працюватиме у Закарпатті, буде захищений. Зокрема, ми створюємо в області національний ІТ-кластер та звільняємо від військової служби усіх айтівців для захисту економіки України». Ключовою умовою забезпечення захисту була перереєстрація бізнесу в Закарпатський регіон. Тобто, такий бажаний валютний виторг від експорту IT-послуг осідатиме до регіонального бюджету у вигляді податків. Важливо зауважити, що Закарпаття – один із найбідніших регіонів країни, регулярно отримує дотації з держбюджету.

Реакція на такий «хід конем» була, м’яко кажучи, прохолодною. Хлопці з Харківського кластера швидко усвідомили, що у них, по суті, намагаються «віджати» бізнес, і виступили з різким засудженням дій Закарпатської ОА, назвавши їх мародерством. Харківські чиновники одразу вжили симетричних заходів: закликали своїх айтівців «впевнено працювати на економіку регіону» і не перереєструвати бізнес в іншому місці, а також пообіцяли захистити своїх спеціалістів від мобілізації. Втім, незабаром з’ясувалося, що жодної гарантії захисту від мобілізації ні чиновники, ні бізнес Закарпаття (як та інших регіонів) дати не можуть. У кращому разі вони можуть сформувати списки рекомендованих до звільнення від призову, які, пройшовши сім кіл бюрократичного пекла, потраплять до Міністерства оборони, де їх можуть затвердити… або не затвердити. При цьому від призову на жодних підставах не можуть бути звільнені працівники з критично важливими військовими спеціальностями: снайпери, танкісти, артилеристи та інше. Таке ось бронювання за “слово пацана”.

Закарпатська влада швидко від усього відхрестилася: «Ми ж не примусово до себе когось силою тягнемо чи примушуємо до таких дій і абсолютно нормально реагуємо, якщо хтось не бажає переїжджати. Це його право та абсолютно вільний вибір». Вільна конкуренція, нічого особистого. Що, звичайно, абсурдно, враховуючи військовий стан у країні загалом та ситуацію з військовим закликом на Закарпатті зокрема.

Коментар обуреного читача

Коментар обуреного читача

Вчинок закарпатських чиновників можна назвати мародерством, але треба розуміти, що їхні причини кореняться не лише в особистих недоліках чиновників, а й у природі ринкової конкуренції загалом: вичавлювати максимум вигоди для себе з будь-якої ситуації, навіть якщо у твоїй країні йде війна. Поки місцева влада не може поділити між собою айтівців, влада державна під шумок грає по великому: приймає новий трудовий кодекс, який дозволить звільняти працівників одним днем ​​без пояснювальних причин. Тому в той час як одні гинуть під кулями та снарядами або тікають із зруйнованих міст, інші рахують можливу виручку. Переломити цю ситуацію можна лише підвищенням політичної активності рядових IT-фахівців, які об’єднуватимуться і організовано відстоюватимуть свої інтереси перед великим бізнесом і державою.

Об’єднання у профспілки – це перший крок на шляху активного громадянського суспільства.